Надлишкові сталеплавильні потужності дедалі глибше занурюють у кризу глобальну металургію. Перевищення пропозиції над попитом на внутрішньому ринку змушує виробників із низки країн, насамперед Китаю, все більше продукції відправляти на експорт. Ще й за низькими цінами. Звідси падіння рентабельності та збитки у меткомпаній – там, де немає сильного тарифного захисту від імпорту. Це Євросоюз, Україна, Бразилія, Австралія тощо.
З іншого боку, загороджувальні мита на ввізну сталь призводять до зростання внутрішніх цін, прискорюючи промислову інфляцію. Що не завжди корисно для економіки загалом. І знайти баланс інтересів тут не так легко. Набагато простіше, на перший погляд, закрити надлишкові потужності. Але по факту їх з кожним роком стає все більше.
Китай зупинився
Наразі Китай залишається головним джерелом проблеми. Надлишкові сталеві потужності в КНР становлять близько 200 млн т на рік. Однак політика влади, спрямована на підвищення енергоефективності та декарбонізацію галузі, сприятиме поступовому зниженню показника.
Наприклад, обмеження завантаження сталеплавильних печей з екологічних мотивів (зокрема, для боротьби зі смогом) не буде застосовуватися щодо підприємств, які мають показники класу А за рівнем викидів. При цьому для виробників з показниками класу C та D тепер діють вищі тарифи на електроенергію.
Крім того, державні відомства отримали право обмежувати та навіть повністю забороняти експорт метпродукції з високим рівнем енергоємності. І навпаки, метпродукція з низькою енергоємністю отримує пріоритет.
Це сприятиме закриттю застарілих та неефективних потужностей, оскільки їх модернізація не завжди економічно доцільна.
Також місцевим адміністраціям заборонено видавати дозволи на будівництво нових метзаводів, які не відповідають вимогам скорочення та заміни споживання вугілля, регіонального зниження та повного контролю викидів.
Як результат, вже у 2024 р. влада не схвалила жодного нового проєкту з будівництва інтегрованих меткомбінатів із доменно-конвертерним виробництвом. За даними Centre for Research of Energy and Clean Air, дозволи видавалися лише на будівництво електрометалургійних заводів сумарною потужністю 7,2 млн т на рік. Для Китаю це мізерний обсяг.
Ефект від цих заходів не буде миттєвим. Досягти балансу між виробництвом і внутрішнім споживанням металурги зможуть не раніше 2035 р. Але, принаймні, можна констатувати, що вони припинили нарощувати потенціал. Для порівняння, за 2021-2023 рр. у КНР було видано дозволи на будівництво нових інтегрованих меткомбінатів на 94,42 млн т та електрометзаводів на 52,42 млн т.
Але не тільки Китай генерує надлишкові потужності. За оцінками Комітету зі сталі Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), у 2024 р. вони становили 602 млн т, а до 2027 р. прогнозується 721 млн т. Головним чином за рахунок Індії. І на це є об’єктивні причини.
Індійський фактор
У 2024 р. Індія впевнено обігнала Китай за темпами економічного зростання – 6,5% проти 5%. Тут бурхливо розвиваються інфраструктурне та житлове будівництво, енергетика, машинобудування – основні драйвери попиту на сталь. Досить сказати, що лише одне виробництво легкових авто збільшилося з 4,396 млн од. у 2021 р. до 5,313 млн од. у 2024 р. Тому внутрішнє сталеве споживання у 2024 р. зросло на 8%. У 2025 р. приріст перевищить 8%, за прогнозом асоціації Worldsteel.
Завдяки цьому країна за підсумками 2024 р. все ще залишалася нетто-імпортером сталі. За даними уряду, у 2024-2025 ФР (завершився 1 квітня) сталевий експорт склав 4,86 млн т, імпорт – 9,53 млн т. Таким чином, введення в експлуатацію нових сталеплавильних заводів в Індії поки що не позначається на глобальній ситуації. Але це тільки поки що.
За оцінками консалтингового агентства MP Financial Advisory Services LLP., у 2024-2025 ФР встановлена потужність індійських метпідприємств досягла 205 млн т. Урядова стратегія передбачає її збільшення до 300 млн т до 2030 р. Тоді як внутрішнє споживання прогнозується на рівні 255 млн т.
Звісно, це не означає, що вже через 5 років на світовому ринку з’являться додаткові 45 млн т сталі з Індії. По-перше, навряд чи місцеві метзаводи працюватимуть зі 100% завантаженням. По-друге, реалістичність цього орієнтиру під питанням.
У 2020-2025 рр. індійський сталеливарний потенціал розширився на 61,09 млн т. При цьому держінвестиції в розвиток сектора склали $70 млрд. Щоб виконати заплановану програму, протягом наступних 5 років потрібно досягти приросту на 100 млн т. Це вимагатиме $120 млрд, за оцінкою Міністерства сталі.
Тобто необхідно майже подвоїти обсяг капітальних вкладень. Малоймовірно, що уряд зможе знайти такі ресурси. Що ж до міжнародного фінансування, то з ним є проблеми. За даними індійських експертів, великі закордонні банки не хочуть кредитувати будівництво індійських комбінатів з огляду на глобальний тренд на декарбонізацію металургії.
Справа в тому, що урядова політика в цій сфері зводиться до принципу “спочатку будувати – потім декарбонізувати”. Тобто нові підприємства проєктуються на традиційній технології, доменно-конвертерного типу. Водночас Індія як учасник Паризької кліматичної угоди має зобов’язання щодо досягнення вуглецевої нейтральності економіки до 2070 р. Тому банкірам не зовсім зрозуміло майбутній статус цих об’єктів. Через це під питанням окупність таких вкладень.
Проте, нові потужності в Індії все одно будуть запускатися. Нехай і не так стрімко, як це передбачено програмою уряду, який до того ж має іще більш амбітні плани. У квітні цього року прем’єр Нарендра Моді анонсував збільшення сталевого потенціалу країни до 500 млн т до 2047 р.
Тобто ситуація розвивається за китайським сценарієм. До певного моменту нарощування потужностей підживлюється бурхливим економічним зростанням, яке рано чи пізно, але все ж неминуче сповільниться. І тоді на місцеву металургію чекає криза перевиробництва, що виштовхує величезні додаткові обсяги сталі на зовнішній ринок.
Вплив декарбонізації та мит
Вище розглядалося, як глобальний тренд на «озеленення» металургії стримує зростання нових потужностей у Китаї та Індії. Додатковий ефект дає стратегія компаній, які обрали перехід з доменно-конвертерного виробництва на електросталеплавильне для досягнення вуглецевої нейтральності. Як правило, у рамках таких проєктів сталеплавильний потенціал знижується.
Наприклад, на канадському меткомбінаті ArcelorMittal Dofasco поточна потужність 4,5 млн т. Після виведення з експлуатації доменних печей і конвертерів та запуску електродугових печей показник зменшиться до 3,57 млн т. Аналогічно на британському меткомбінаті Port Talbot індійської Tata Steel передбачено скорочення з 4,6 до 3,2 млн т. На австралійському комбінаті Whyalla Works британської Liberty Steel – з 2,6 до 1,6 млн т.
Що ж до повсюдного посилення мит на імпорт сталі, то цей тренд має зворотний ефект. Наприклад, у березні цього року південнокорейська корпорація Hyundai Steel анонсувала будівництво інтегрованого меткомбінату в США з продуктивністю 2,7 млн т на рік. Вочевидь, рішення корпорації продиктоване прагненням залишитися на американському ринку після введення з 1 березня 25% тарифів на імпорт будь-якої метпродукції.
Раніше цим шляхом вже пішли великі гравці з Китаю. Вони давно стикаються з жорсткими антидемпінговими бар’єрами в різних країнах. Згідно з підрахунками ОЕСР, у 2025-2027 рр. у світі з’явиться 165 млн т нових сталевих потужностей, які будуються завдяки закордонним інвестиціям китайських компаній.
Серед них можна виділити ІІ чергу меткомбінату Dexin Steel в Індонезії з потужністю 7 млн т, Panhua Philippines з 10 млн т, Baowu Cambodia з 3,1 млн т, ІІ чергу меткомбінату Alliance Steel в Малайзії з 3 млн т тощо. Таким чином металурги КНР виводять свою продукцію з-під мит, які поширюються на китайську сталь.
Це не має сенсу проти американських загальних тарифів, які застосовуються незалежно від країни походження. Саме тому Hyundai Steel і будує меткомбінат у США. Тоді як проти європейських адресних мит, які зараз мають тенденцію до посилення, ця стратегія цілком ефективна.
Таким чином, можна констатувати: зростання митних бар’єрів сприяє появі все нових сталеплавильних потужностей. Що, своєю чергою, поглиблює кризу перевиробництва у світовій металургії.