Пропозиція міністерства освіти та науки (МОН) щодо державної атестації наукових установ та вишів у частині наукової діяльності може вщент зруйнувати українську науку. Таку думку висловив Станіслав Кульчицький, головний науковий співробітник Інституту історії України, у колонці для “Історичної правди”.
У квітні поточного року МОН оприлюднило відповідний проєкт наказу, запропонувавши його для громадського обговорення. Пропозиції та зауваження приймаються до 17 травня. За запевненням його розробників, “у новому проєкті враховано кращі світові практики, недоліки попередніх атестацій, а також принципи відкритої науки, економіки, оборони та суспільства України”. Втім, Кульчицький зазначає, що ознайомлення з документом, розміщеним на сайті відомства, викликає певні труднощі: текст розпорошений в 11 файлах.
На думку відомого вченого, конче потрібна дискусія щодо проєкту наказу МОН, оскільки останнє пропонує низку неоднозначних новацій. Проаналізувавши їх, Кульчицький зазначає: “Складається враження, що чиновники МОН не дають власних оцінок, а лише розраховують за певними формулами оцінки, надані інститутами/закладами вищої освіти, які бажають пройти державну атестацію і отримати бюджетне фінансування. Насправді, однак, вони вбивають науку, розчленяють її труп на довільно обрані фрагменти і аналізують їх за довільно складеними формулами”.
Зокрема, науковець розкритикував пропозицію встановлювати вплив результатів наукової діяльності атестованої установи у кількісному вимірі за публікаціями в журналах, які входять бази даних Scopus: “В інтернеті крутиться безліч пропозицій для всіх бажаючих опублікувати свою статтю в “хижацьких” журналах цієї бази за грубі гроші”.
В межах НАН України оцінка вкладу науковця і колективу, в якому він перебуває, за переліченими десятьма параметрами здійснюється відділом, інститутом, відділенням, до якого входить інститут, Президією. Однак поняття “впливу”, на переконання Кульчицького, розмите і не може бути іншим: “Наукова ідея, втілена в публікацію у певному році, може мати нульовий ефект через властиву їй сутність, може здійснювати вплив на більш тривале майбутнє, а може, будучи плідною, не реалізуватися внаслідок багатьох причин”.
В ринковій економіці Заходу, пише він, наукові дослідження зосереджуються переважно в університетах, і регулюються не державою, а університетськими фахівцями. Коли науковцям потрібне втручання держави, вони лобіюють свої інтереси. Коли держава чогось потребує від науковців, вона звертається до них з пропозиціями. В Україні ж небезпека урядового бюрократизму, на думку науковця, полягає у використанні формальних показників, маніпулюванні ними.
На завершення Станіслав Кульчицький зазначає, що Національна академія наук ще зберегла потужну матеріальну базу: “Борису Патону вдалося зберегти цю базу під час розхристаної “прихватизації” 1990-х рр. завдяки тому, що в урядовому апараті тоді опинилися керівники наукових інститутів Микола Жулинський, Іван Курас, Валерій Смолій, Ігор Юхновський”.
Далі він констатує: “Тепер, однак, НАН України залежить від молодшого покоління державних службовців, яким властива недосвідченість, зарозумілість, закостенілість, нерозуміння специфіки академічної науки. Обсяги фінансування НАН України в мізерному ринковому бюджеті впали до найнижчого рівня. Потужна матеріальна база інститутів використовується неефективно. Чи варто цим горезвісним проєктом наказу про державну атестацію вщент зруйнувати вітчизняну науку? Питання риторичне …”