Оскільки нині практично неможливо розібратись у процесах української
приватизації, то країні варто зосередити свої зусилля на створенні умов для
прозорої і конкурентної приватизації тих об`єктів, які ще перебувають у
державній власності, переконані учасники “круглого столу” “Перегляд
приватизаційних угод в Україні. Економічні, соціальні і політичні наслідки.
Досвід Росії”, що нещодавно відбувся у Києві.
– Нинішня ситуація в Україні, коли над підприємствами навис привид
реприватизації, нагадує російську 2004 року: тоді влада змінила правила гри
бізнесу, не змінюючи при цьому закони, – згадує директор найбільшої
інвестиційної компанії Росії “Тройка Діалог” Павло Теплухін. – Тоді весь
світ відчув, що в Росії змінюється інвестиційний клімат. Нині в Україні
відчувається ейфорія у зв’язку з перемогою на виборах демократичних сил, і
це добре, однак перші заяви нової влади щодо реприватизації дещо шокують
інвесторів, оскільки дисонують з лозунгами про демократію. Реприватизацію
можуть підтримати хіба що ті, кому немає чого втрачати, і це дуже
небезпечно, адже економіка тримається на тих, хто має приватну власність.
– Якщо порівнювати реприватизацію України і Росії, то вітчизняна обіцяла
бути масштабнішою – у розмірі від тридцяти до трьох тисяч об’єктів. Нині
виникла ситуація, коли в кожному районі є своя “криворіжсталь”, – пояснила
гендиректор російсько-українського комерційного центру “РосУкрІнвест” Любов
Собчишина.
Наразі масова приватизація не може ставати пріоритетом української
політики. Винятком з правил може стати 15-20 підприємств, а не 3200, як
заявив уряд. Як вітчизняне, так і світове бізнес-середовище завмерло в
очікуванні. Натомість призупинений цілий ряд інвестиційних проектів, а
деякі економісти побоюються зростання вивозу капіталу за кордон.
– Це сталося тому, що на ринку не було стабільності, а інвестори
засумнівались у державній гарантії їхніх прав власності, – зауважила
співробітниця юридичної фірми Baker&McKenzіe Маріяна Марчук. – Адже навіть
якщо приватизаційний реверс застосовуватимуть до конкретних підприємств, де
гарантія, що у разі перемоги нових політичних сил на парламентських виборах
у березні 2006 року не буде нового перегляду приватизації? І чи матиме
користь Україна від короткострокового результату – наповнення бюджету? Чи
їй варто працювати на довгострокову перспективу?
У таких умовах інвестори навряд чи підуть на ризик скуповування повернених
у держвласність активів, бо не зрозуміло, що буде вже у наступному році, а
вся відповідальність у процесі реприватизації перекладається на плечі
нового власника, а не чиновника, який приймав рішення. А держава може бути
ефективним власником хіба що в режимі суворої командної економіки. У
будь-якому випадку реприватизація передбачає повернення старому власнику
об`єкта компенсації у розмірі вартості підприємства, а також вкладених у
його розвиток коштів та збитків, завданих у зв`язку з недоотриманням
прибутку. Де брати ці гроші, також питання – з дефіцитного бюджету чи все ж
таки шукати нового власника? І хто нестиме відповідальність за дотримання
правил гри при проведенні приватизації? Вже нині спеціалісти в галузі
приватизації прогнозують, що реверс зачепить лише 6-30 підприємств.
Найліпшим виходом для всіх учасників процесу реприватизації стало б рішення
прийняти мирову угоду, аби нинішні власники доплатили певну суму коштів за
об`єкт, а влада раз і назавжди законодавчо закріпила те, що приватна
власність – недоторканна і ніхто не може на неї зазіхати.
Ситуація з реприватизацією в Україні зайшла у глухий кут, адже самі
спеціалісти неоднозначно до неї ставляться і трактують цей процес.
Приміром, директор Міжнародного інституту приватизації, управління
власністю та інвестицій Олександр Рябченко вважає, що нині процес
реприватизації, хоч і неприємний і невигідний для України, неминучий у
зв’язку із заявами уряду та Президента України, вирівнюванням капіталів
промислово-фінансових груп. Головне, аби цей процес відбувався законним
шляхом, зауважив він, а не так, як нині – неякісно, юридично не чисто, без
законних підстав. Для того аби спеціалісти це нормально сприймали, треба на
рівні Кабміну виписати зміст реприватизації, її принципи і критерії оцінки
об’єктів.
Крім того, сам приватизаційний реверс неможливий без зміни законів і
застосування їх заднім числом, а це вже є порушенням Конституції і основних
норм правового демократичного суспільства.
За висновками фахівців Центру правового аналізу та дослідження політичних
ризиків, перед тим як вести мову щодо реприватизації, варто чітко з’ясувати
різницю між двома абсолютно різними правовими процесами – власне
реприватизацією і відміною результатів приватизації. Якщо реприватизація –
це процес повернення у держвласність об`єкта права приватної власності, при
цьому факт права приватної власності на об`єкт не піддається сумніву, то
відміна результатів приватизації – це процес невизнання факту переходу
права власності на об`єкт від держави приватній компанії.
На думку юристів, нині політики занадто ототожнюють категорії “законність”
і “справедливість”. Приміром, незаконну приватизацію пояснюють “заниженою
ціною об`єкта приватизації”, “непрозорим конкурсом”, “неконкурентними
умовами приватизації”. Справді, продаж об`єкта за половину його припустимої
ринкової вартості є несправедливим. Однак для юристів важливішим є питання
– чи є він законним? Якщо приватизація проводилась відповідно до чинного
законодавства, з виконанням усіх потрібних процедур, які можуть бути
юридичні підстави для її відміни? У правовій державі справедливість може
бути поновлена лише через законність. А за законом, відповідальність за
чиновників, які приймали рішення, давали оцінку об`єктам тощо, несе
держава, а не покупець.
До речі, якщо керуватися принципом справедливості, а не законності, то
варто також відмінити результати приватизації Маріупольського
металургійного комбінату ім. Ілліча, адже його приватизація також
відбувалась на неконкурентній основі, і держава втратила можливість
отримати за приватизацію комбінату велику суму. Недолік української
приватизації, відзначають правники, полягає передусім у тому, що вона
носила непрозорий, непублічний характер і більшість привабливих об`єктів
держвласності купувалися на пільгових умовах. Крім того, під умови
приватизації “підлаштовувалась” відповідна законодавча база. Тобто,
незважаючи на те що приватизація могла мати непублічний, неконкурентний
характер, як правило, вона відбувалась у рамках існуючого на той момент
законодавства.
Ця проблема у жодному разі не повинна стати проблемою нових власників, які
діяли в законодавчих рамках, адже це не їх провина, що законодавство було
недосконале чи держслужбовці його адаптували. Отже, якщо враховувати усі
наведені фактори, варто або проводити перегляд результатів приватизації
останніх років усіх без винятку об`єктів за заздалегідь визначеними
критеріями, або раз і назавжди закрити питання “неправильної” приватизації,
спрямувавши зусилля держави на підвищення ефективності діяльності
приватизованих підприємств, наприклад, використовуючи фіскальні механізми.
Галина ІЩЕНКО
[Урядовий кур’єр, 5 апреля 2005]