Високі технології банкрутства
Мабуть, хтось незабаром напише фундаментальну наукову працю про те, як знищувалася колись могутня державна українська промисловість у період з 1991 по 2005 рр. Можливо, автор(и) цієї монографії навіть зуміє(ють) виявити головних винуватців злочину століття поіменно. А журналістам поки що залишається тільки описувати окремі випадки, виловлюючи хіба що припущення: хто? де? коли? кому вигідно? А також потайки сподіватися, що ще не занадто пізно і щось іще можна врятувати від остаточного розграбування.
Якщо хочеш бути здоровим — санація!
Тут ключове слово — «розграбування». Якщо хочете м’якіше — «розкрадання». Адже головна причина не в поганому менеджменті і тим більш не в несприятливій ринковій кон’юнктурі. Скільки мені не доводилося писати про подібні випадки, практично завжди виявлялося, що кожний «нещасливий» завод закривали цілеспрямовано, а цілі формулювали доволі високопоставлені чиновники, ті, кому за посадою належало працювати в протилежному напрямі. Пропозиції ж виробничих «романтиків», якi оббивали пороги високих кабінетів у спробах довести працездатність і потенційну прибутковість приреченого підприємства, з того ж таки порога й відкидали. У кращому разі — без розгляду; у гіршому — романтика відправляли на нари. Іноді вони проривалися у вищі судові інстанції країни, однак їхні вердикти, принаймні на території Луганської області, були недійсними. Така ось загадкова справа.
Тому, коли мені до рук потрапили документи про нинішні злигодні двох сіверськодонецьких заводів, схема їхнього «заприбуткування» не видалася мені аж занадто оригінальною. Хіба що час для «операції» було вибрано вдало: вибори! Коли йде двобій за цілу країну, хто звертатиме увагу на пару недобитих заводів? Хоча за схожості схем емоції в кожному конкретному випадку «дерибан» викликає різний. Одна справа — вбогий ливарний заводик, де технологію не змінювали з позаминулого століття, і зовсім інша, коли під ацетиленовий пальник потрапляє обладнання, скажімо, приладобудівного заводу, де в кращі часи працювало до 8 тисяч висококваліфікованих робітників та інженерів. Сіверськодонецьк узагалі завжди був містом високого інтелекту і високих технологій. А місцевий приладобудівний виробляв продукцію, яку розкуповували не тільки країни РЕВ…
Навряд чи ця обставина потішить приладобудівників, але все ж помирати їхнє підприємство (якщо нова влада вчасно й рішуче не втрутиться) буде не на самоті. Така ж перспектива намічена для ще одного сіверськодонецького підприємства — заводу опорів (СЗО). Хто не знає: без опорів уявити собі сучасну електротехніку неможливо, починаючи від комп’ютерів і закінчуючи надпотужними портальними кранами. І якщо прилади певних типів і класу точності можуть застаріти і втратити покупців, то опори (в електроніці їх іще називають резисторами) скоро з ужитку не вийдуть. Це я до того, що треба було докласти неабияких зусиль, аби довести СЗО до стану банкрутства.
Утім перегорнемо цю сторінку новітньої історії вітчизняної промисловості не затримуючись — аби не втрачати дорогоцінного часу. Звернемося відразу до моменту, коли кредитори раптом стурбувалися долею своїх вкладень в обидва заводи. Точніше, з клопотанням щодо порушення справи про банкрутство ВАТ «Сіверськодонецький приладобудівний завод» до Господарського суду Луганської області звернулася тамтешня Державна податкова інспекція (вона, зрозуміло, в завод своїх коштів не вкладала і своєї продукції не постачала). Сталося це в травні 2003 року, а вже 30 жовтня було затверджено реєстр кредиторів. Загальна сума вимог — майже 4,6 мільйона гривень, у тому числі вимоги ДПІ — 1 мільйон 24,5 тисячі гривень. Наступного місяця сформували так званий комітет кредиторів і постановою Господарського суду відкрили процедуру санації СПЗ терміном на один рік. Керуючим санацією боржника призначили М. О. Балабу.
Імена їхні невідомі
У документах iз цієї справи я не знайшов імені та по батькові керуючого, тільки в одному місці, поруч із прізвищем, у дужках була примітка: «м. Луганськ». Однак це несуттєво, оскільки пан Балаба плану санації виконати не спромігся. З тієї причини, що власне плану так і не з’явилося. Принаймні у визначеному законом порядку його не затвердили. Першого квітня (очевидно, як розіграш) на адресу суду надійшов якийсь проект, розгляд якого суддя призначив на інший знаменний день — 22 квітня. Але за клопотанням пана Балаби день народження вождя світового пролетаріату минув безплідно. Як зазначається в довідці ДПІ в Луганській області, «беручи до уваги те, що план санації не узгоджений з органом, що уповноважений керувати державним майном (облдержадміністрація в Луганській області. — Авт.), суд задовольнив клопотання і призначив судове засідання на 15.05.2004 року».
І так — шість разів. План було затверджено аж 14 жовтня минулого року. За ці півроку встиг звільнитися за власним бажанням пан Балаба, а його наступник О. В. Павленко так і не розпочав роботу. З цього приводу Податкова індиферентно зауважує: «Не надійшло заяви про згоду на призначення керуючого санацією підприємства-боржника». Нинішній план розраховано до 24 травня 2005-го. Цікаво, що в довідці нічого немає про призначення нового керуючого, однак у тексті промайнуло, що на наступному засіданні Господарського суду 25 лютого 2005-го М. О. Балаба «повинен надати суду поточний звіт про виконання плану санації боржника». Чи він повернувся?
Нагадаємо, санацію призначають для того, аби не довести підприємство, що вже починає дихати на ладан, до летального кінця. З цієї позиції запопадливість Податкової цілком укладається в рамки відомого анекдоту:
— Лікарю, а може, все ж таки в реанімацію?
— Хворий, не займайтеся самолікуванням. Сказано: «в морг», отже — в морг!
Якщо вірити записці заступника голови Луганської облдержадміністрації Юрія Зюкова, яку він направив першому заступнику Володимиру Іванову, «самолікування» приладобудівного виглядає набагато успішнішим, ніж прописана йому судом «терапія».
«На ВАТ «СПЗ» після призначення 12.06.03 Господарським судом розпорядником майна Балаби М. О. (без узгодження з галузевим управлінням) та звільнення директора Афанасьєвського Є. А. виробнича діяльність підприємства різко погіршилася. Обсяги виробництва за підсумками 2003 року знизилися на 21,1 відсотка, заборгованість із заробітної плати становила 2 мільйони 232,5 тис. грн. (за підсумками 5 місяців 2003 року), до призначення зазначеного розпорядника майна зростання обсягу виробництва становило 24,9 відсотка, на виставці «Східна Брама-2003» демонстрували зразки нової продукції, виготовленої підприємством у 2003 році)».
До процитованого уривка можна додати, що підсумки 2004-го теж невтішні. Упродовж трьох кварталів виробництво впало на 17,6 відсотка, борги із зарплати зросли до 2,5 мільйона гривень. Слід гадати, податкова недоїмка теж не зменшилася. То для чого взагалі знадобилося таке «оздоровлення»? Очевидно, підказку треба шукати в діях економічних «ескулапів». А вони (ескулапи) в грудні минулого року почали розпродаж «зайвого» майна. От тільки хто має визначати, зайве воно чи ще стане в пригоді?
На аукціоні 8 грудня продали 23 одиниці обладнання за 120 тисяч гривень. 14 грудня за 826 тисяч гривень було реалізовано цехи, в яких ті «одиниці» встановлено. Наступного дня підсумки аукціонів розглядала Сіверськодонецька міська рада і доцільними таке розграбування не визнала. Натомість депутати вирішили забрати державну частку майна у ВАТ «СПЗ» у державну власність. До речі, на засіданні називали окремі види проданого обладнання. Наприклад, з молотка пішли машини литва під тиском. З власного досвіду знаю, що одна така машина може коштувати 120 тисяч гривень, якщо, звичайно, оцінювати її не як брухт. Як правило, обладнання, в якому використовують високий тиск, коштує недешево, а, крім ливарних машин, 8 грудня продали ще й кілька пресів.
Що ж стосується будівель та споруд… Тут можна сперечатися, але нагадаю: в добу приватизації комунальної власності Сіверськодонецьк був чемпіоном за вартістю об’єктів, які продавали з аукціону. За маленькі нежитлові приміщення міський Фонд комунального майна примудрявся отримувати десятки тисяч гривень. А тут — цілі цехи. В робочому стані, між іншим.
Рух опорів
Історія з банкрутством… вибачте, із санацією Сіверськодонецького заводу опорів від вищевикладеної відрізняється деталями. На ВАТ «СЗО» процедуру було відкрито Господарським судом дещо пізніше, 25 березня 2004 року, але план її затвердили оперативніше. Швидко знайшовся й інвестор, про якого на Донбасі можна було тільки мріяти: громадянин Росії Івашин Ігор Миколайович, директор НВК «Оптрон», м. Пенза. З іншої довідки Зюкова, яку він направив тодішньому голові облдержадміністрації Олександру Єфремову і голові обласної ДПІ Олександру Антипову: «З моменту входження інвестора … на ВАТ «СЗО» відновлено 87 одиниць обладнання, запущено весь технологічний ланцюжок обладнання, що дозволяє виробляти резистори за повним циклом виробництва, вироблено спільною діяльністю 3,14 млн. штук резисторів на загальну суму понад 300 тис. грн. У липні 2004 року, згідно з інвестиційним договором, на завод надійшла перша сума 354 тис. грн., погашено більше 30 відсотків заборгованості із заробітної плати. Налагоджено бухгалтерський облік, що довгий час був відсутній, укомплектовано штат бухгалтерії, сформовано органи управління підприємством».
Є у довідці й факти на підтвердження тези про високу ліквідність сіверськодонецьких опорів. Івашин, говорячи чиновницьким стилем, «напрацював портфель замовлень» навіть із міністерством оборони РФ. Це власні телевізори в Росії робити не навчилися, а військову електроніку там випускають цілком на рівні світових стандартів. Наші резистори стали б військовикам у пригоді, якби не примхи окремих чиновників, які видають себе за українських.
«Однак після заміни голови комітету кредиторів (Ткаченко Д. А. — представник ДПІ м. Сіверськодонецьк. — Авт.) ділове співробітництво припинилося». Що це означає на практиці, видно з листа, направленого росіянином міському голові Сіверськодонецька Володимиру Грицишину: «…Наступний платіж, згідно з тим самим графіком, мав бути внесений до кінця жовтня 2004 року. Про готовність внесення чергового платежу керуючого санацією Панасенку О. В. мною було повідомлено 20.10.04 р., а потім, повторно, повідомлено в письмовій формі 27.10.2004 р., вх. №168».
А Панасенко брати гроші не бажає. За ініціативою Грицишина 3 листопада минулого року проводять нараду в облдержадміністрації. Керуючий санацією начебто погоджується прийняти гроші, однак знову не приймає. Йому нема коли цим займатися. Триває жваве листування між ним та інвестором, але навіть допомога заступника голови облдержадміністрації Юрія Зюкова не справляє на санаторів належного враження. Може, передвиборчі пристрасті, що нуртують у країні, зробили їх нечутливими навіть до недвозначно висловлених побажань обласного керівництва?
Ще задовго до виборів, на початку 2003-го, Олександр Єфремов видав тодішньому своєму першому заступнику Валентину Дзоню доручення «про недопущення розграбування державного майна підприємства» — однак «грабували». За ініціативою місцевої ДПІ два роки тому провели торги з реалізації 16 одиниць обладнання (Зюков вважає — у порушення норм Закону «Про встановлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Після чого на заводі з’явилися молодці виконавчої служби міськвідділу юстиції, відсторонили заводську охорону, позривали — під об’єктивами телекамер — замки і пломби на воротах та вивезли діюче обладнання. А ми гадали, будь-який чиновник у межах області аж присідає від переляку, почувши прізвище «Єфремов».
Тут одне з двох: або тепер уже колишнього «губернатора» не так уже й поважали підлеглі, або все це відбувалося з його відома. Складається враження, що затятий виробничник Зюков (до того, як перейти минулого року до облдержадміністрації, Юрій Євгенович очолював одне з найуспішніших в Україні вугільних об’єднань — «Ровенькиантрацит») не до кінця зрозумів правила гри, встановленої в області єфремовськими «комсомольцями».
Народ скаже…
Однак це лише враження, а документально ця історія виглядає так, буцімто розгромом двох заводів керують окремі чини податкової служби. Адже і в першому, і в другому випадку ініціаторами порушення справ із банкрутства була ДПІ в м. Сіверськодонецьк; комітети кредиторів обох заводів очолює одна й та сама людина — начальник відділу оперативного забезпечення стягнення податкового боргу А. А. Іванов. Щоправда, таку посаду він обіймав у листопаді 2003-го. У листі ж, написаному від імені трудового колективу СПЗ у серпні минулого року, фігурує інша його іпостась: заступник начальника податкової міліції міста. У тому ж листі повідомляється, що виконавчим директором ВАТ «СПЗ» на період санації призначено Дмитра Хворостяна, «колишнього працівника податкової міліції м. Сіверськодонецьк і звільненого через якісь махінації на митниці — кримінальну справу за даним фактом не закрито)».
У листуванні «відповідальних товаришів» таких подробиць немає. Мабуть, трудовий колектив дійсно у відчаї і ріже правду-матку в очі без зайвої дипломатичності. Відомості, що містяться в його зверненнях, дають певну інформацію на тему «кому вигідно». Наприклад, у вже згаданому серпневому листі, адресованому, окрім Єфремова й Антипова, ще й тодішньому Прем’єрові Януковичу, зазначається:
«Нам стало відомо, що за всіма «рухами» навколо заводу стоїть луганський бізнесмен М., який займається перепродажем металообробного обладнання та металобрухту… М. уже брав участь у розпродажі обладнання двох заводів міста Сіверськодонецьк, що були в процедурі банкрутства — «ОКБА» і «Сіверськодонецький завод опорів», а також був на нашому заводі, коли підприємством керував Афанасьєвський Є. О., пропонуючи розпродати заводське обладнання, але отримав відмову». До цитати можна додати, що автори листа пов’язують діяльність бізнесмена М. саме з інтересами керівників місцевої податкової міліції. Приблизно такі ж мотиви лунають і в колективному листі працівників заводу опорів.
Чи правду каже народ? Юрій Заков у телефонній розмові підтвердив свою позицію: він зазначив, що битиметься за підприємства до останнього, і дуже несхвально відгукнувся на адресу ініціаторів «дерибану», однак поіменно їх не назвав. Спроба поспілкуватися з головою ДПІ в Луганській області паном Антиповим виявилася менш вдалою. Секретарка на моє запитання (з викладенням сфери зацікавлення) попросила зачекати. Судячи з музики в трубці, вона поспілкувалася iз шефом, після чого порадила звернутися до помічника Олександра Миколайовича. Той довго не думав — і відправив кореспондента до прес-служби. Ситуація, знайома майже кожному журналісту. Утім є шанс довідатися про справжніх героїв іншим шляхом. В останню годину стало відомо, що міський голова Сіверськодонецька Володимир Грицишин звернувся до народних депутатів Юлія Йоффе та Геннадія Удовенка, і всі вони спільними зусиллями переконали Генеральну прокуратуру порушити за викладеними тут фактами (і деякими іншими) відразу п’ять кримінальних справ. Може, позначається-таки на забутій Богом Луганщині прихід до влади нових людей?..
Михайло БУБЛИК
[Україна молода, №029, 15 февраля 2005]