Тема відновлення Десятинної вийшла на суд людський у 2000 році, коли Леонід Кучма видав розпорядження про першочергові заходи щодо її відродження (хоча подібні ідеї витали і раніше). Але під тиском громадськості Леонід Данилович змушений був видозмінити попереднє рішення і видати нове — про побудову на тому місті каплички, надто вже багато антагоністів стали на захист недоторканності святої землі на Старокиївській горі. І ось уже при новій владі довгограючому проекту дають зелене світло. Хоча наразі ніяких офіційних розпоряджень немає — відомо лише про бажання київського мера Омельченка та проектну розробку спеціалістів УкрНДІпроектреставрації, а табір противників уже атакує. Ця тема настільки делікатна і важлива (згадаймо відбудову інших храмів), що при написанні даного матеріалу ми намагалися абстрагуватися (хоча як представники громади маємо право на свою точку зору) і тактовно надати слово представникам обох таборів. Але спочатку була історія…
Перший храм Володимира
Офіційна назва Десятинної церкви, першого на Русі християнського храму, зведеного після хрещення язичників, — церква Пресвятої Богородиці. Цікаво, що кошти, видані нібито на спорудження храму, насправді призначалися на розвиток усієї церковної інфраструктури, а церква лише відігравала роль скарбниці. Деякі історичні довідки стверджують, що місце її спорудження — на Старокиївській горі, біля княжих палат — було обране не випадково: мовляв, саме там стояв двір християнських мучеників варягів Феодора Тури та його сина Іоана, убитих язичниками у 983 році. Князь Володимир вирішив спокутувати гріх, і незабаром розпочалося будівництво храму, завершене у 996 році. Освячення відбулося 12 травня 1000 або 1006 року, позаяк того дня вшановувалася пам’ять загиблих мучеників. До слова, під час розкопок 1908 року нижче підмурків середньої апсиди церкви археологи знайшли залишки зрубу X століття, який міг бути будинком Феодора та Іоана. Не виключено, що їхні мощі знаходилися у новозведеній християнській святині (взагалі, Десятинна церква стала усипальницею ще й для багатьох київських князів). До появи Софіївського собору церква князя Володимира виконувала функції кафедрального храму. Тому, як і дітище Ярослава Мудрого, мала свій прототип у Візантії і зводилася за зразком церкви при імператорському палаці в Царгороді. А ось техніка кладки — це вже винахід будівничих Києва. Мішана кладка з каменю та плінфи у техніці «з прихованим рядом» не зафіксована у тогочасних візантійських будівлях. Стверджувати достеменно, якою була Десятинна церква, ніхто з дослідників не наважується: їхні слова грунтуються на письмових чи ілюстративних свідченнях тих часів (що, наприклад, дуже критикує директор Інституту археології НАНУ Петро Толочко) або на археологічних розкопках (що також не є повноцінним свідченням). Тому окреме місце у реконструкції храму посідає політ фантазії автора. Наприклад, історик архітектури Григорій Логвин (чиє бачення, до речі, лягло в основу проекту УкрНДІпроектреставрації) вважав, що церкву вінчали 25 бань. Прозаїчніші дослідники кажуть про п’ять. Археологам вдалося встановити, що за багатством декору Десятинна залишалася неперевершеним шедевром давньоруської архітектури. Недарма її називали «марморяною». На розкопках було знайдено багато уламків мармурових колон, плит, різьблених деталей, мозаїк та фресок. Зараз вони зберігаються у фондах Софії Київської та у Петербурзі. Їхні муляжі, щоправда, понищені, можна побачити неподалік Десятинної церкви, із західного її фасаду, їх виготовив до 1500-ліття Києва реставратор Тоцький. Щодо оздоблення церкви існує ще одна цікава деталь, взята на озброєння сучасними реставраторами, — четвірка мідних коней. «У літописі сказано, що коли Володимир побудував Десятинну церкву, то привіз із Корсуня «квадригу коні медіані» і поставив на площі Бабин торжок, перед Десятинною церквою. Очевидно, щось було, але жодного археологічного підтвердження цього повідомлення не знайшлося, хоча там уже все перекопано», — парирує їм Петро Толочко. Корсунське походження інших оздоб церкви — ікони та сакральне начиння — піддає сумніву і Михайло Грушевський.
Із Херсонеса Володимир також привіз мощі святого Климента як посаг за дружиною Анною. І це була надзвичайна реліквія на той час. Згодом у Десятинній церкві упокоїлося княже подружжя, туди ж із Вишгорода перенесли нетлінні мощі княгині Ольги. Мармурові саркофаги Володимира й Анни нібито стояли посеред церкви. Джерела свідчать, що там були останки Володимирових братів — Ярополка та Олега і старшого сина Ярослава Мудрого Ізяслава. Але й тут дотошні науковці всипали ложку дьогтю: «Так, було знайдено князівські поховання, які ототожнюють із похованнями Ольги і Володимира. Але ніхто не зміг зберегти мощі, а гробниці, що експонуються в Софії, також не вповні ідентичні, бо ми з часом втратили орієнтацію, де яка була — за межами чи в межах собору», — розповідає Петро Толочко.
На жаль, від самого початку цей величний храм переслідували біди. Перше пошкодження Десятинної церкви сталося у XI столітті, під час великої пожежі. Згодом її відбудували і оточили з трьох боків галереями. Через сто років, у 1169-му, церкву розграбували війська Андрія Боголюбського, а у 1203 році — Рюрика. І лише 1240 року до Києва дісталася монголо-татарська орда. Десятинна церква стала останнім оплотом міста, куди заховалися кияни разом зі своїм майном. Але конструкції будівлі, ослаблені внаслідок недавнього землетрусу, не витримали і завалилися. Інші джерела стверджують, що церква впала під натиском бусурман.
Про попередні відбудови
Так у руїнах пролежала вона до XV століття, поки на тому місці не звели дерев’яну церкву святого Миколая. Ідея першої реконструкції кам’яного храму належала митрополиту Петру Могилі. До речі, під його керівництвом у 1635 році було знайдено мармурові саркофаги з чоловічим та жіночим кістяками, які Могила проголосив мощами Володимира та Анни.
Нову церву почали будувати, використовуючи залишки стародавніх стін. Вона була двоярусною, з готичними вікнами та вмурованим грецьким написом, який колись прикрашав фасад собору Х століття. Збудовану церкву освятили на честь Різдва Богородиці, хоча в народі за нею закріпилася назва Микільської, на честь ікони, яка там зберігалася, нібито привезеної Володимиром із Корсуня.
Наступна і остання відбудова Десятинної церкви сталася у 1820-х роках. Ідея належала Олександру Аннєнкову, який сподівався знайти на тому місці щось цінне. Але у справу втрутився митрополит Євгеній Болховитінов, і всі знахідки «зробили ноги» до північної столиці Російської імперії. Будівництво розпочалося 2 серпня 1828 року — на основі проекту петербурзького архітектора Василя Стасова, а от пропозиція киянина Андрія Меленського (авторству якого належить церква на Аскольдовій могилі та Гостинний двір на Подолі) було відхилено. На будівництво, яке тривало 14 років, пішло понад 100 тисяч рублів золотом, але отриманий «пам’ятник російського православ’я» піддали нищівній критиці. По-перше, збудували її з відхиленнями від задуманого русько-візантійського стилю та не зберегли давню кладку через побоювання осідання. По-друге, церква вийшла досить важкою, особливо в порівнянні з сусідньою Андріївською. У 1936 році храм розібрали у зв’язку з намірами радянської влади збудувати у цьому районі урядовий квартал, на щастя, тоді вдалося врятувати Софію.
«Розкопки її фундаментів у XIX ст. показали, що церква була справді велика: навіть беручи її внутрішній, основний «корабель», вона була не набагато менша від пізнішої Софійської катедри, але збудована інакше, в простішому плані, як потім будували звичайно тільки менші церкви; теперішня Десятинна церква, збудована на її фундаментах у XIX столітті, далеко не займає цілої площі давньої церкви і не дає поняття про стиль і вигляд старої будови, про котру деяке уявлення починають давати нові розкопки її фундаментів: залишки старої підлоги, фресок і т. ін.», — писав Грушевський в «Історії України-Руси». Як бачимо, ідея відбудови не була до душі і тодішнім науковцям, для яких достовірність фактів — найвища цінність. Тому їхні теперішні послідовники виходять з тих самих причин. «Десятинну церкву зруйнували ще в часи татарського лихоліття, і до наших днів вона не дійшла, — говорить академік Петро Толочко. — Ми знаємо про неї надзвичайно мало. Остання реконструкція належить професору архітектури Юрію Асєєву, котрий говорив, що не наважився би відновлювати Десятинну церкву, бо є надто мало матеріалу. Згідно із хартіями про збереження історико-культурної спадщини і можливостей реставрації і реконструкції, такі споруди не підлягають відновленню. Винятки роблять, коли збереглося покоління свідків. У нас є покоління 1936 року, але якщо говорити строго про відновлення, то треба відновлювати споруду Стасова, яка зовсім не прикрашала Київ, і відновлювати її жодної потреби немає».
Зовсім інше бачення у практикуючих архітекторів. Наприклад, у головного апологета відбудови стародавніх пам’яток, заступника начальника Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини Руслана Кухаренка: «Що таке відбудова церкви? Святе місце не повинно пустувати: коли руйнувалися церкви у давній Русі, їх відбудовували на тому ж місці. Святі отці нас вчать, що за храмом закріплюється янгол-охоронець, який здійснює службу Божу. Тому невідбудова церкви є великою неприємністю для людей. І Віктор Ющенко на представленні київського міського голови заявив про необхідність відбудови Десятинної церкви». Хоча Кухаренко погоджується, що «ми не знаємо, якою вона була»: «Реставратори кажуть — реставрація закінчується там, де починається гіпотеза. І це загальноприйнятий принцип роботи з реставрації. Наразі там каміння, яке імітує фундамент церкви».
До Десятинної з-під землі
Тому план дій наступний: спочатку зробити археологічні розкопки, законсервувати залишки і створити на тому місці музей. А сам храм поставити на опори, як у Михайлівському соборi. Тоді вийде такий фокус — залишки старої церкви можна буде побачити, пройшовши з вулиці Володимирської, де зараз арка під сходами на Старокиївську гору, а звідти вже потрапити до нового храму. Будувати треба у давньоруському стилі, переконані архітектори, відповідна пропозиція чотири роки розроблялася інститутом «УкрНДІпроектреставрація». Мільйон гривень пішов на комплексне археологічне та архітектурне дослідження. Зокрема, Руслан Кухаренко посилається на копії з Радзивиллівського літопису, де є зображення Десятинної церкви. Але науковець Толочко вважає, що мініатюри не можна використовувати як документальний матеріал для відновлення церкви: «Вони давали своєрідний символ — щоб показати церкву, робили одну баню з хрестом і цим обмежувалися».
— Чому ви вважаєте, що Києву потрібен цей храм? — запитую я у народного архітектора Олега Граужиса (у його доробку — робота над Миколаївським костьолом, Успенським собором, будинком Чехова у Ялті, київським Оперним театром, Фороською церквою), який працює над передпроектною пропозицією відбудови Десятинної церкви.
— Не тільки цей храм потрібен. Зараз іде повальна забудова Києва, а Десятинна церква — це місто Володимира. І що ми бачимо там? Мало того, що нічого, так ще йде забудова житла. Головне, зробити там музейне містечко. Уявіть, ідуть люди із Софії на Поділ, по дорозі заходять у місто Володимира, дивляться експозицію, храм. Це має бути комплексна програма.
— А чи не постраждає язичницьке капище, знайдене на тому місці?
— Це не на тому місцi, а поряд, за 20 метрів. Ми робитимемо все вручну, це буде спільна робота з археологами.
Що й казати, звучить надзвичайно привабливо. Тому цікаво, що такого надзвичайного можна знайти на спірному місці. «Востаннє археологічні розкопки Десятинної церкви, які почалися майже два століття тому, здійснювалися в 1939—40 роках ленінградським археологом Михайлом Каргером. Зараз там залишилися такі нюанси, які може піймати тільки архітектор-дослідник. На жаль, таких у нас немає. Був хороший історик архітектури — Віктор Олександрович Харламов, але помер. Можна було би запросити із Петербурга чи Москви. Але, чесно кажучи, не знаю, що це дасть, бо були значно кращі залишки, які досліджували такі архітектори, як Каргер та Асєєв, і вони не змогли нічого такого реалістичного сказати, то навряд чи нові розкопки дадуть якусь нову якість», — висловив свою думку Петро Толочко.
Олег Граужис каже, що наукова реконструкція хвилювала уми ще довоєнних архітекторів: «Ми збирали матеріали в архівах Москви, Санкт-Петербурга, Києва, де зберігаються неопубліковані щоденники Каргера, Корзухіної, піднімали археологічні справи, літописи. А я як архітектор починаю все акумулювати і давати бачення, якою повинна бути церква. Ми дотримуємося тієї методи, що повинні бути форми і матеріали, як у храмі Х століття. Всі ті методи вивчені, вони недорогі — вапно і товчена цегла для розчину, потрібно зробити тонку цеглу, відлити черепицю. Дорогим задоволенням буде оздоблення: мармурова підлога, фрески, живопис. Але це не супердорого».
За попередніми підрахунками, на будівництво знадобиться 90 мільйонів гривень, а за основу взято працю Логвина, яку всі дослідники визнають за найкращу. Петро Толочко так характеризує його: «Покійний Григорій Логвин не був археологом, жодних досліджень на місці не проводив, він був істориком архітектури і користувався дослідженнями інших археологів — Михайла Каргера, Галини Корзухіної, ранніми дослідженнями Єфімова і Лохвицького».
Олександр Омельченко, мер столицi, пообіцяв, що за два роки Київ побачить оновлену Старокиївську гору. Практикуючі будівельники не такі категоричні. «Треба п’ять років», — каже Граужис і обіцяє, що у своєму проекті рекомендуватиме збільшити термін.
Ще одним аргументом contra є те, що будівля закриватиме чудовий краєвид, що відкривається у просвіті між Історичним музеєм та житловими забудовами. «Це ми так думаємо, що Десятинна церква величезна, а Володимир тоді не мав грошей зробити такий собор, — апелює Руслан Кухаренко і змальовує майбутній храм: — Михайлівський має висоту 53 метри, а Десятинна буде 23. Ширина Михайлівського — 50, цього — 34. Ось приблизно її вигляд із мідною четвіркою коней, які Володимир привіз із Корсуня. Вона буде така, як і Софія Київська, — рожевого кольору».
Що ж, побачимо чи буде…
Наталия Дмитренко
[Україна молода, 19 февраля 2005]