Непродумана та непослідовна державна політика поставила під загрозу майбутнє великого британського сталеливарника. І зараз уряд стоїть перед вибором між “поганим” та “дуже поганим” сценарієм.
Націоналізація, приватизація, знову націоналізація
Уряд Великобританії створив корпорацію British Steel Co. (BSC) 1964 р. шляхом націоналізації 14 приватних меткомпаній. Тоді галузь потребувала масштабної модернізації, переходу з мартенівського на конвертерне виробництво сталі. І, за версією влади, “приватники” не мали коштів для таких інвестицій.
Так це було чи ні, зараз важко сказати. Але факт полягає в тому, що уряд таким чином визнав стратегічну роль металургії для британської економіки. І свою відповідальність за її стан. Але, за великим рахунком, він не впоралося з поставленим завданням.
Чистий збиток BSC 1980 р. становив £545 млн, космічну на той час суму. Як антикризовий захід менеджмент не придумав нічого краще, як скоротити 60 тис. працівників. У відповідь профспілка сталеливарників оголосила страйк, вперше за більш ніж 50(!) років. Він тривав понад 3 міс. За подіями на British Steel стежила вся країна.
І в 1988 р. компанію знову приватизували. За тих саме мотивів, через які 24 роки тому націоналізували. Тільки тепер грошей на інвестиції в оновлення потужностей не знайшлося у держави.
Далі в 2007 р. підприємства BSC у складі консорціуму Corus Group купила індійська Tata Steel. Можна припустити, що її основною метою був захід на британський сталевий ринок, а не розвиток місцевої металургії. Тому 2016 р. Tata Steel Europe позбулася комбінату British Steel Scunthorpe, електрометзаводів Teesside Beam Mill та Skinningrove Steelworks.
Вони перейшли до інвесткомпанії Greybull Capital, яка спеціалізується на купівлі та перепродажу проблемних активів. У 2020 р. вона знайшла покупця на ці підприємства, які увійшли до складу нової компанії, що повернула собі колишню назву British Steel. Власником стала китайська металургійна група Jingye Group із провінції Hebei.
Передумови нової націоналізації
Спочатку китайці обіцяли за 10 років інвестувати £1,2 млрд у модернізацію BSC. Загалом у 2021-2023 pp. вони спрямували на ці цілі £100 млн: на невелику нову МНЛЗ, піч для попереднього нагрівання брухту, заміну цехових кранів та прилади контролю викидів. Тобто це були речі з розряду “косметичних” вдосконалень.
Найвагомішим проектом мало стати будівництво електросталеплавильного цеху з двома печами замість існуючого доменного на комбінаті Scunthorpe. Його вартість оцінюється в £2 млрд, досить “круглу” суму. Ще восени 2023 р. Jingye стверджувала про готовність вкласти £1,25 млрд у цей проект. Потім сума знизилася до £1 млрд. А другу частину, тобто половину вартості, китайська компанія запропонувала інвестувати уряду Великобританії.
З цього моменту починається нова історія, що призвела до часткової націоналізації British Steel у квітні цього року. Якщо зовсім стисло, сторони не дійшли згоди щодо ціни питання. Влада погодилася вкласти лише £500 млн, або 50% від запиту Jingye. Таку суму вони раніше зобов’язалися виділити на аналогічний проект Tata Steel для комбінату Port-Talbot.
Тільки там будівництво електродугової печі замість доменної коштуватиме £1 млрд. Тобто йдеться про частку державного фінансування 50%. А для Scunthorpe, якби китайці погодилися, це було би лише 25%. Тому вони таку пропозицію відхилили. І попередили, що закриють сталеплавильне виробництво на комбінаті. А прокатні заводи у подальшому забезпечуватимуть імпортною заготівкою.
Після цього 12 квітня 2025 року британський парламент дозволив уряду взяти під контроль управління British Steel. А саме: керувати персоналом та операціями BSC, у тому числі закуповувати залізну руду для продовження доменного виробництва в Сканторпі.
І тепер для повного розуміння ситуації необхідно відповісти на два пов’язані питання. Чому Jingye вирішила припинити виплавку сталі на комбінаті Scunthorpe і чому взагалі виникло питання про часткове фінансування держави в проєкт приватної компанії.
Ні виробляти, ні інвестувати
Проголосивши курс на декарбонізацію економіки, уряд Британії за прикладом Євросоюзу запровадив плату за парникові викиди. Причому їх базову вартість визначає уряд. На 2025 рік вона встановлена на рівні £41,84/т. Це робить збитковим виробництво сталі з чавуну. Очікувалося, що така система буде сприяти переходу метзаводів до більш екологічних технологій. Насамперед до R-EAF scrap based електродугової плавки сталі з металобрухту та DRI.
Але це вимагає величезних інвестицій. А їх окупність знаходиться під питанням з двох причин. Перша – висока вартість електроенергії. За даними асоціації UK Steel, вона обходиться місцевим меткомпаніям на 50% дорожче в порівнянні з виробниками в Німеччині та Франції. Ціновий диспаритет досягає £22 /МВт-год.
Він виник внаслідок масового переходу на вітрову енергетику, який раніше ініціював уряд. Тому зараз в країні на частку вугільних електростанцій припадає не більше 5% виробництва е/е. При цьому енергія з відновлюваних джерел коштує значно дорожче, ніж з традиційного викопного палива.
Щоправда, у Великій Британії (на відміну від України) металурги отримують від держави субсидії на електроенергію. Але вони не компенсують додаткові витрати в повному обсязі. Як порахували в UK Steel, за 2020-2024 рр. місцеві виробники переплатили за е/е £807 млн у порівнянні з французькими і £697 млн – з німецькими.
Друга причина, через яку інвестиції в “зелену” трансформацію британської металургії стають невигідними – низький рівень захисту ринку від імпорту дешевої сталі, що виробляється за традиційними технологіями. І, відповідно, має високий вуглецевий “слід”. За оцінками UK Steel, на зарубіжну сталь припадає 60% металоспоживання в країні.
Отже, ці умови створила держава. Тому його фінансова відповідальність має полягати у пайовій участі за проектами “зеленого” переходу. Але, як зазначалося вище, у випадку з British Steel сторони не досягли згоди щодо ціни питання.
Що далі?
Держсекретар з питань бізнесу та торгівлі Джонатан Рейнольдс заявив, що “державна власність залишається вірогідним варіантом для British Steel”. Незважаючи на явну нелогічність такого сценарію для влади.
У такому разі їм доведеться покривати з бюджету збитки від доменного виробництва в Сканторпі (а це, мабуть, чималі суми). Або повністю власним коштом профінансувати будівництво там електросталеплавильного цеху. Тобто, замість £1 млрд (як пропонували китайці) вкласти £2 млрд.
Тим часом, Jingye Group на початку червня найняла юридичну компанію Linklaters для роботи над поверненням грошей, витрачених на British Steel. Наступним кроком, ймовірно, буде судовий розгляд щодо цього питання. І далеко не факт, що офіційний Лондон його виграє.
Теоретично можливість позасудового врегулювання залишається, але вона надзвичайно низька, судячи з жорсткої риторики Дж. Рейнольдса. “Особисто я не привів би китайську компанію в наш сталеливарний сектор”, – заявив він під час виступу в британському парламенті.
Вочевидь, подібні заяви звужують поле для подальших перемовин. При цьому сам держсекретар визнав, що особливого вибору уряд не має: “поки немає жодної приватної компанії, яка хотіла б інвестувати в British Steel”. Тобто ситуація для влади патова. Причому створила вони її власноруч.
Виглядає так, що спроби декарбонізації сталевої індустрії без належних умов, захищеності внутрішнього ринку та доступної електроенергії можуть призвести до серйозних негативних наслідків. Підтверджено British Steel.